Така точка зору, стала поширеною в другій половині ХХ століття. Активним її популяризатором був Бенджамен Спок, по книзі якого багато батьків кинулися виховувати дітей. Однак зараз стало відомо, що дана міра працює більше в фантазіях, ніж на практиці. Особливо на це стали звертати увагу тоді, коли стало відомо, що сам син Спока, вихований в дусі цього вчення, не хотів знати батька і згодом наклав на себе руки.
На жаль, це правда. Діти, які виросли в дуже м`якій обстановці, набагато вразливіші психічно, ніж ті, хто періодично піддавався покаранням. У близьких до природи спільнотах фізичні покарання є звичною справою, і проте психічне здоров`я, як у дітей, так і у більш дорослих членів цього товариства, набагато перевершує здоров`я своїх цивілізованих побратимів, що оспівують ідеї ненасильства. І це незважаючи на те, що життя цих людей набагато жорсткіше, ніж у жителів міст.
Нетяжкий фізичне покарання на кшталт ляпанця або ляпаси - найбільш поширена міра виховання серед цих людей. Та й у нас, був час, діти могли отримати від суворого діда ложкою по лобі за непристойну поведінку за столом. Згодом ці діти виросли і здійснювали чудеса, як в мирний час так і на війні, демонструючи всюди колосальну життєву стійкість.
І останні дослідження, проведені по всьому світу, довели, що засудження фізичних покарань, зокрема і покарань в цілому, є винаходом сучасного суспільства, яке більше шкодить, ніж допомагає.
У первісних і родових громадах нічого подібного немає, оскільки ці люди більш довіряють практиці, ніж туманним побудов цивілізованих фантазерів. Хоча, варто відзначити і те, що публічні покарання, як і звірячі катування, які були в Європі в епоху релігійного фанатизму (і які донині практикуються в замкнутих релігійно-тоталітарних спільнотах), там також не практикуються.
