Як з`явився бікфордів шнур
Спочатку для віддаленого підриву вибухових речовин використовували примітивні способи, наприклад, прокладали до заряду порохові доріжки. Але такий спосіб не був ефективним, оскільки багато в чому залежав від зовнішніх умов. Та й розрахувати час, який потрібен для підриву, було практично неможливо, адже відкритий порох горів зі змінною швидкістю.
Вирішив це завдання англійська шкіряник Вільям Бікфорд, людина, яка не мала відношення до військової справи. У місцях, де він жив і вів торгівлю шкірою, в достатку були рудні шахти. Бікфордів не раз доводилося вислуховувати від гірників скарги на ненадійні гноти, які застосовувалися в шахтах для підриву породи. Нещасні випадки, причиною яких було невміле використання вибухівки, в гірських розробках були звичним явищем.
Якось раз Бікфорд гостював у свого друга, який займався виготовленням канатів. Кожевник звернув увагу на те, що міцні канати складаються з безлічі переплетених між собою окремих волокон. І тут же йому прийшла в голову думка: щоб створити безпечний і надійний гніт для вибухових робіт, потрібно насипати порох в порожнисту оплетку з мотузок.
Бікфорд приступив до дослідів. В результаті безлічі експериментів був створений шнур, який мав подвійну оплетку. Навивка шарів при цьому йшла в різні боки. Для захисту вмісту шнура від вологи винахідник використовував лак і спеціальну смолу. Традиційний гарматний порох Бікфорд замінив на інший, мав більш тривалий час горіння. Так з`явився перший бікфордів шнур, що знайшов застосування не тільки в гірничорудній промисловості, а й у військовій справі.
Друге життя бікфордова шнура
Згодом бікфордів шнур не раз піддавався удосконаленням. Замість підпалювання кінця шнура сірниками стали використовувати особливі безпечні воспламенители. Щоб запалити гніт, тепер було досить смикнути за витяжною шнурок або висмикнути чеку. Таким способом запалити шнур було можна в дощову погоду і при сильному вітрі. Але під водою бікфордів шнур горіти, на жаль, поки що не міг.
У роки Другої світової війни військові інженери вирішили і цю задачу, попутно домігшись більш стабільній швидкості горіння. Тепер вибухові роботи можна було вести і під водою, не побоюючись, що в найвідповідальніший момент запал згасне. Додання шнуру герметичності стало сильним кроком, хоча для цього винахідникам довелося відмовитися від використання чорного пороху і перепробувати безліч конструкцій обплетення.
У сучасній військовій справі і в промислових підривних роботах бікфордів шнур, який отримав назву вогнепровідного, застосовується порівняно рідко. Його використовують в тих випадках, коли не годиться більш досконалий електричний спосіб підриву. Побачити в роботі традиційний бікфордів шнур можна тепер найчастіше в історичних фільмах.
